Тебе! Тебе! До тебе лину!
Не помічаю часу плину,
Застигла вічність у вікні,
Не усміхається мені.
Пиши, пиши в обхід напруги,
Народиш заново в потугах,
Себе самого, в цьому ж світі
Ти станеш спогадом і міфом,
Й прийдуть по тобі нові діти.
Іди, іди уже без мора,
Шлях проклади для віатора.
Втомився бідний мандрівник,
Ще володіти він не звик,
Не він, вона ним володіє,
Не плаче вже не і радіє,
Його вуста немов німіють.
Понад усе прагне одного:
Кого любив вернути того!
Та де він жив? В котрому світі?
Вже стали спогади тьмяніти,
Що він любив лиш пам’ятає,
Але кого – цього не знає.
Лиш пригадав: той був завзятий,
Лиху його не просто взяти,
Він спраглим був, палким, нестримним,
Себе карав, коли був винним….
То він ішов не знавши мора,
Шлях прокладав для віатора.
***
Любов моя, куди втікаєш?
Саму себе вже не втішаєш.
Вже не турбує, хто ти й де,
Зійшлось, злилось, з’єдналось все.
Себе віддавши, вже без мора,
Ступаєш шляхом віатора.
______
Móra – лат. затримка, зволікання, зупинка,
Viator – лат. подорожуючий, мандрівник.
17-07-2013
