Ти
нічого давно не писала,
Дні
минали бліді та німі
У
коморі ти душу сховала
Й
стерегти наказала мені.
Говорила:
«І так не погано!
Ну, навіщо мені ця "любов"?»
Ти сприймала її як оману
Ну, навіщо мені ця "любов"?»
Ти сприймала її як оману
Й
не хотіла поранитись знов.
«Бо
немає її в цьому світі,
І
не буде ніколи того!»
Так
неначе погасло все світло
І
ніщо не запалить його.
***
***
Ти
дізналась стару таємницю,
Перейшовши
роки і віки,
І
копати стала криницю
Десь
на схилі стрімкої ріки...
Я
дивився на тебе уважно,
На
роботу твою клопітку:
Ти
копала глибоко й поважно,
Як
дитина копає в піску.
І
хоч як працювала й старалась,
І
часу вже немало минуло
І
давно ти до дна вже дісталась,
Та
води у криниці не було.
Ти
поранила руки і ноги,
Краплі
крові всотала земля,
І
не було для тебе підмоги,
Ти
знесилена впала й злягла.
Потекли,
мов струмки, твої сльози,
І
наповнили бідну криницю,
Ти
збагнула - не будеш у змозі
Осягнути
таку таємницю.
Ти
поранена сіла на схилі,
Хоч
і вчили тебе не здаватись,
Та
людина пізнати не в силі,
Бо
за межі не може дістатись.
А
внизу все несе свої води
Повноводна й бурхлива ріка,
Задивившись - забула негоди
І пізнати Себе ти змогла.
Ти
собі будувала криницю,
Не
пізнавши своєї мети:
Не
хотіла ти з неї напитись,
Бо
достатньо було води.
Ти не знала для чого копала,
І чому заставляла себе,
Ти
забула і знову шукала,
Те,
що завжди було твоє.