Криниця

Ти нічого давно не писала,

Дні минали бліді та німі

У коморі ти душу сховала

Й стерегти наказала мені.

Говорила: «І так не погано!
Ну, навіщо мені ця "любов"?»
Ти сприймала її як оману

Й не хотіла поранитись знов.

«Бо немає її в цьому світі,

І не буде ніколи  того!»

Так неначе погасло все світло

І ніщо не запалить його.

***

Ти дізналась стару таємницю,

Перейшовши роки і віки,

І копати стала криницю

Десь на схилі стрімкої ріки...

Я дивився на тебе уважно,

На роботу твою клопітку:

Ти копала глибоко й поважно,

Як дитина копає в піску.

І хоч як працювала й старалась,

І часу вже немало  минуло

І давно ти  до дна вже  дісталась,

Та води у криниці не було.

Ти поранила руки і ноги,

Краплі крові всотала земля,

І не було для тебе підмоги,

Ти знесилена впала й злягла.

Потекли, мов струмки, твої сльози,

І наповнили бідну криницю,

Ти збагнула -  не будеш у змозі

Осягнути таку  таємницю.

Ти поранена сіла на схилі,

Хоч і вчили тебе не здаватись,

Та людина пізнати не в силі,

Бо за межі  не може дістатись.

А внизу все несе свої води

Повноводна  й бурхлива ріка,

Задивившись - забула негоди

І пізнати Себе ти змогла.

Ти собі будувала криницю,

Не пізнавши своєї мети:

Не хотіла ти з неї напитись,

Бо достатньо було води.

Ти не знала для чого копала,

І  чому заставляла себе,

Ти забула і знову шукала,

Те, що  завжди було твоє.