Узявши келих я надпила,
Тепер зі смертним поцілунком,
Тече отрута в моїх жилах...
І що було світилом світла,
Любов прекрасна і безмежна,
У серці, що моїм розквітла -
Прийшла розплата їй належна.
В сирім і чорнім підземеллі,
На дні найглибшої безодні,
Танцюють тут чорти веселі,
До болю й відчаю голодні.
Чіпляються ослаблі палці,
За схил слизький: «Повзи нагору!»
Та неприкаяні зухвальці,
Уже стовпились до затору.
"Умри нещасна і нікчемна!
Як легко же тебе дійняти,
Надія й віра – все даремно!
Тобі лишилося конати!"
«О Боже, змилуйся!» благала,
Тягнула руки, серце, душу
"Я б не любила, якби знала!
Тепер як жити буду й мушу?"
«Убий себе, чого чекаєш?
Невже ще щастя, і любові?
Повір ти їх вже не спізнаєш,
Гроби чекають там дубові.»
Така велася там розмова,
Чорти вчепились в бідну душу,
Й як не було між ними змови,
То гризлись, мов вовки за тушу.
А світлі янголи небесні,
Прекрасні, горді херувими,
Їх не цікавило тілесне,
Ані поділ між бісовими.
Вони лише спостерігали:
Чи йде за правилами битва,
Чи біси не перестарались,
Чи не звучала ще молитва.
Та як молитися почала,
Здійнялись бідні херувими,
Вона до Бога підіймалась,
Тепер була уже над ними.
Вона згорьована й нещасна,
Постала враз перед Всевишнім..
Тепер любима і
прекрасна,
Засяяла сяйвом колишнім.
