Гадали смертною я стану,
Не раз мене в тілах
губили,
Та знову я з вогню повстану.
Мінялись звичаї й епохи,
Та не змінилась їхня сутність
Хоча й приходили пророки,
Й висміювали всю абсурдність.
І вчителів вам посилали,
Щоб вас вели і щоб учили
Найкращих просто ви вбивали,
А других голодом морили.
Нам всім казали, що ці стіни
Не можна силою зламати,
Що будувалось довго й зміни
Нам залишається чекати.
Та ми, одвіку нетерплячі,
Носились в вічності даремно,
То ж попросились ми навчати,
Вченням доступним і буденним.
І ми прийшли напоготові,
До боротьби й нерозуміння.
Спустились перші віатори,
Щоб спробувати своє вміння.
Тоді то все і почалося…
Гоніння, страти і тортури,
Те все від страху повелося,
Що ми зруйнуєм ваші мури.
Ми не просили, не навчали
Ми серед вас як рідні жили,
Та ви немов не пізнавали
І нас по всякому губили.
У третє, в шосте і в десяте,
Дружиною, сестрою, другом,
Щоби хоч якось вас дійняти.
Ненавиділи нас й любили,
Дарунків наших уникали
Бездушністю ви нас губили,
Не чули нас й не помічали.
Ми не здавались бо до битви,
Що тут велася вже віддавна
Ми загартовані і звиклі
Й до цілі йшли своєї вправно.
Та ви хотіли, щоб мовчали
Щоб з вами ми не
говорили,
У всі часи ви спосіб знали,
І ви по всякому чинили.
Колись кидали ви каміння,
Чи палицями забивали,
Але надбавши з часом вміння,
Знаряддя нові готували.
Ви знали, що вразливе тіло,
Й тому віками будували,
Ваші держави багатіли,
Під ними ви свій страх ховали.
Нам працювати стало важче,
Бо ви теорії створили,
Те що для тіла – те є краще,
Над іншим ви лише глумились.
І низки доказів збирали,
Про ваше его ненаситне,
Під ним самих себе ховали,
Вели війну кровопролитну.
Тепер хоч ми і говорили,
Із наших слів лише сміялись,
Нас вже не били, не топили,
Тепер по-іншому знущались.
Уклавши на престолі тіло,
Свідомість, розум і поняття,
Ви заперечували сміло,
Придумавши нові закляття.
І все доводили і
знали,
Численні ваші ці науки,
Все глибше ви себе ховали,
І множилися ваші муки.
Себе поставили в
умови,
В котрих ми мусіли теж жити
Не звинувачували в
змовах,
І вільно було говорити.
Концепцій ваших нескінчених,
Заплутались кінці і ниті,
Навіщо хвилювань даремних,
Як ви вгодовані і ситі?
«Чого вам треба? – нас питали. –
Ви невдоволені, хоч вільні.
Все необхідне ми вам дали
Чого ж вам треба,
божевільні?
Як жити добре ти не вмієш,
Твої бажання не практичні
Як про тілесне ти не мрієш,
У колі цім будеш не звичний.
А як прокинеться в тобі наснага -
"Живи на повну!" без відмови,
Для цього всі матеріальні блага,
Розваги, слава – все напоготові.
І ми лишалися самими,
А що найгіршим є для
того,
Хто пам’ятає ще Єдине?
Бо ж навіть смерть для нас нічого.
Певно додому час рушати.
Збирайтесь, любі віатори,
Будемо вічність
коротати,
Залишмо тут щастя і горе.
Там у світах багатомірних
Блаженство та любов безмежні,
І кожному, хто має віру,
Усе одвіку це належить.
«Та ми не справились з завданням» –
Сказав один і всі
почули.
Бо там де є усіх єднання,
«Твого» й «мого» одвік не було.
«Очі відкрити їм не можем
То що тепер нам тут робити?»
Але й лишати їх не гоже,
Ми й далі будем їх будити.
Будем приходити натхненням,
Любов’ю, гнівом і прозрінням.
Наповнимо їх сьогодення
Й тоді мине їх загрубіння.
І Те, що нас усіх створило
У цьому нам допомагає,
Ми маємо безмежну силу
І ми завжди перемагаєм.
