Віатори

 Палили, вішали, топили,

Гадали смертною я стану,

Не раз мене в тілах  губили,

Та знову я з вогню повстану.

Мінялись звичаї й епохи,

Та не змінилась їхня сутність

Хоча й приходили пророки,

Й висміювали всю абсурдність.

І вчителів вам посилали,

Щоб вас вели і щоб учили

Найкращих просто ви вбивали,

А других голодом морили.

Нам всім казали, що ці стіни

Не можна силою зламати,

Що будувалось довго й зміни

Нам залишається чекати.

Та ми, одвіку нетерплячі,

Носились в вічності даремно,

То ж попросились ми навчати,

Вченням доступним і буденним.

І ми  прийшли напоготові,

До боротьби й нерозуміння.

Спустились перші віатори,

Щоб спробувати своє вміння.

Тоді то все і почалося…

Гоніння, страти і тортури,

Те все від страху повелося,

Що ми зруйнуєм ваші мури.

Ми не просили, не навчали

Ми серед вас як рідні жили,

Та ви немов не пізнавали

І нас по всякому губили.

Та ми приходили удруге,

У третє, в шосте і в десяте,

Дружиною, сестрою, другом,

Щоби хоч якось вас дійняти.

Ненавиділи нас й  любили,

Дарунків наших уникали

Бездушністю ви нас губили,

Не чули нас й не помічали.

Ми не здавались бо до битви,

Що тут велася вже віддавна

Ми загартовані і звиклі

Й до цілі йшли своєї вправно.

Та ви хотіли, щоб мовчали

Щоб з вами ми  не говорили,

У всі часи ви спосіб знали,

І ви по всякому чинили.

Колись кидали ви каміння,

Чи палицями забивали,

Але надбавши з часом вміння,

Знаряддя нові готували.

Ви знали, що вразливе тіло,

Й тому віками будували,

Ваші держави  багатіли,

Під ними ви свій страх ховали.

Нам працювати стало важче,

Бо ви теорії створили,

Те що для тіла – те є краще,

Над іншим ви лише глумились.

І низки доказів збирали,

Про ваше его ненаситне,

Під ним самих себе ховали,

Вели війну кровопролитну.

Тепер хоч ми і говорили,

Із наших слів лише сміялись,

Нас вже не били, не топили,

Тепер по-іншому знущались.

Уклавши на престолі тіло,

Свідомість, розум і поняття,

Ви заперечували сміло,

Придумавши нові закляття.

І все доводили  і знали,

Численні ваші ці науки,

Все глибше ви себе ховали,

І множилися ваші муки.

Себе  поставили в умови,

В котрих ми мусіли теж жити

Не звинувачували  в змовах,

І вільно було говорити.

Концепцій ваших нескінчених,

Заплутались кінці і ниті,

Навіщо хвилювань даремних,

Як ви вгодовані і ситі?

«Чого вам треба? – нас питали. –

Ви невдоволені, хоч вільні.

Все необхідне  ми вам дали

Чого ж вам  треба, божевільні?

Як жити добре ти не  вмієш,

Твої  бажання не практичні

Як про тілесне ти не мрієш,

У колі цім будеш не звичний. 

А як прокинеться в тобі наснага -

"Живи на повну!" без відмови,

Для цього всі матеріальні блага,

Розваги, слава – все напоготові.

І ми лишалися самими, 

А  що найгіршим є для того,

Хто пам’ятає ще Єдине?

Бо ж  навіть смерть для нас нічого.

Певно додому час рушати.

Збирайтесь, любі віатори,

Будемо  вічність коротати,

Залишмо тут щастя і горе.

Там у світах багатомірних

Блаженство та любов безмежні,

І кожному, хто має віру,

Усе одвіку  це належить.

«Та ми не справились з завданням» –

Сказав один  і всі почули.

Бо там де є усіх єднання,

«Твого» й «мого» одвік не було.

«Очі відкрити їм не можем

То що тепер нам тут робити?»
Але й лишати їх не гоже,

Ми й далі будем їх будити.

Будем приходити натхненням,

Любов’ю, гнівом і прозрінням.

Наповнимо їх сьогодення

Й тоді мине їх загрубіння.

І Те, що нас усіх створило

У цьому нам допомагає,

Ми маємо безмежну силу

І ми завжди перемагаєм.