Світання

У відчаї безмовнім ночі,

Ніхто не кличе вже на ймення,

І виплакані сірі очі,

Що не чекають вже знамення.

Як ми прийшли, ми просто жили,

Хотіли, прагнули, чекали –

Ми розгубили наші сили,

Себе на світ цей проміняли.

Твій страх лишень твоє бажання,

Відлуння, гомін потойбічний,

Тебе він кличе до єднання,

Любові голос  споконвічний.

Твій страх – то мрія незабутня,

Він кликав спраглий та жадав,
Щоб той що є в тобі  присутній
Додому шлях свій подолав.

Твій шепіт щирий – то молитва,

Твої вірші – то гімни славні,

Дивися ця епічна битва,

Тут точиться уже віддавна.

Скажи на що себе міняєш

Заплутавшись в страхах тілесних?

Під ними голову схиляєш,

І забуваєш про небесне.

Забудь себе й свої блукання,

Та пригадай, що ти не  тіло.

Поглянь займається світання,

Іди йому на зустріч сміло. 

Прощення

Є каяття,  нема прощення,

Рвуть спогади ослабле тіло,

Ти кличеш знов його на ймення,
Та все мов стихло й заніміло

Чому приходять знову й знов,

О Боже досить! Хто вони?

Я вже гадала  тут любов,

Та страх знов вирвався з пітьми.

Немов заїжджена платівка,

Що крутиться усе по колу,

Я знаю він лише верхівка,

Лише частина суходолу.

У помилках все потопає,

В жалю і марних сподіваннях,

Гарячий біль мов серце крає,

Й надія мов чиєсь знущання.

Перегоріли нерви струни

Перегоріли нерви струни,

Натягнуті вже до незмоги

Уражені високим струмом.

І де прохати допомоги?

Щось обірвалося навіки.

Мовчить і більше не лунає,

Там, де текли гарячі ріки,

Тепер їх крига накриває.

Десь там попереду чекали,

Любов і щастя небуденні.

Ми йшли із вірою й не знали,

Що намагання ці даремні.

Тепер, спинившись, бачиш поле,

Що вигоріло й почорніло,

Нещасне, бідне тіло й кволе

Уже до битви збайдужіле.

Бо знову ми її програли,

Хоч як ми вірили й старались.

Чи ми колись перемагали?

Чи лиш терпіли й захищались?

Як «я» ніщо, то в чім питання?

Постав тоді його на карту.

Всі наші пристрасті й бажання,

Чого тоді усе це варте?

Якщо світ тінь, чому тоді

Серед тіней усе блукаєш?

Як ціль поставив Ти собі,

То вже забув й не пам’ятаєш.

Скажи одне: як потечуть

У венах ріки й океани,

Коли ці стіни упадуть
Побачим все лиш як оману?

Не те хотіла запитати…

Та знає Він її бажання

Вона лише хотіла знати,

Коли припиняться страждання.

Ти не дивися там де сміх,

Й веселощі усе лунають.

Та й ті, котрі стороняться утіх,

Не всі вони дорогу знають.

Дивись на тих, котрі змогли

Не дивлячись на біль прощати,

Дивись на тих котрі ішли,

Радіти вміли і страждати. 

Немає пророка у своїй вітчизні

Немає пророка у своїй вітчизні,

Щоб ти не пізнав і хотів поділитись,

Не зможуть проте твої рідні і ближні,

Слова ці живі  в своє серце впустити.

Так вже повелось, не марнуй своїх сил,

Живи як і жив, та будь ким ти є,

І як би тебе  такий стан не гнітив,

У себе повір і рости головне.

Настане та мить, коли все, що твоє

Згорить у вогні, мов у битві епічній,

Цей світ у тобі і все, що тут є

Побачиш як гру нескінчену й одвічну.