Я казала тобі: «Смерть пошли мені!»
Ти почув і послав агонію в пітьмі.
Я прийшла сюди радісна й завзята,
А тепер вишу побита й
розіп’ята.
Лиш душу зберегти, хай життя віддати,
Хрест до кінця знести, повзти, тягти, конати.
Який страшний твій світ! А як він формувався –
Зі сліз, болю і бід, він кров’ю омивався.
За що? Чому? Чого? – «То
тільки гра вселенська.
Нема добра і зла, а є лише блаженство.»
Не бачу я того, а бачу лиш наругу,
Над серцем й почуттям, свідомості потугу.
Вона мов птаха та, вже крила поламала,
Розбила дзьоб у кров, роздерла груди й впала…
«Душа – вона жива, вона безсмертна й вічна.
Свідомість – то імла, ховає, що Незвичне.»
Свідомість – то імла? Та іншого не маю,
Хоч все своє життя я інше те шукаю…
Ненавиджу тебе! Може ти й величний,
Жорстокий сильний кат, що губить те, що «звичне».
Емоції, думки, знов стали насідати…
«Навчися тільки ти думками керувати.»
Тіло горить вогнем,
біль уже нестерпний…
Ти відповідь даси для
чого вся ця жертва?
Чи чуєш ти мене? Свідомість мов у лихоманці
Нема терпіти сил... Ми світу цього бранці.
Конаємо усі, раби страху, не вільні,
Гниємо у тюрмі, без слів, мов божевільні…
«Де світло і любов, де віра і надія?»
Він чорним відчаєм прийшов – здійснилась Її мрія.
20-10-2014
Немає коментарів:
Дописати коментар