В серці пітьми

У чорнім відчаї не сяє світло,

Любові, віри і надії,

Тут зимно, пусто, непривітно,

Тут гинуть найсміліші мрії.

Що нам лишилося? Чекати.

В серці пітьми, на дні безодні,

Терпіти мовчки, не благати,

І сліз не лити більше жодних.

І всі твої «любов і щастя»,

Минулися мов і не було…

Якщо вдалось тобі щось вкрасти,

То вже в стократ їх повернули.

«Для чого?» – знати ще жадаєш,

Одвічне марне це питання,

Ти відповідь давно вже маєш –

Даремні щирі намагання.

Ти можеш впасти, можеш встати,

Іти і вірити в що другі

Змогли в тобі колись закласти,

Вони живуть й ти також будеш.

Душі пориви ті натхненні,

Вони тобі не знадобляться,

Згорять вони в вогні буденнім,

І схилиш голову у рабстві.

Ти маєш тіло тож  вдягай,

Годуй його,  шукай розваги

Лиш ним живи, про інше  не питай

Тоді здобудеш ти повагу.

А як відважний ти до боротьби,

Готовий й маєш серце чуйне,

Ти краще тихо там сиди,

Топчи зерно, мов гадину отруйну.

Вони мені кричали: «Відьма!»

Вони мені кричали «Відьма!»

Камінням кидали і били,

Брати мої  і сестри рідні…

І я до них заговорила:

«Як ви засліплені в жадобі,

Не звинувачуйте в тім других.

Як топчете зерно у собі,

Приймете й ви колись наругу.

Все,  що не ваше – вам загроза,

А ви би тільки їли й пили.

Ви загрубілі до незмоги,

Ви в тілі душу погубили.

Горить й у вас одвічна сила,

Нещасні, бідні іудеї,

Ви розіп’яли її й вбили  

Тепер же молитесь на неї.»

Тікай, дитинко, від розправи,

Не нам з тобою їх судити.

Їм  дали волю й дали право,

Самих себе навіть губити.

Моя ти дівчинко нещасна,

Для них ти відьма і блудниця.

Ми знов прийшли сюди дочасно

Безстрашна, мудра мандрівнице.

Віатори

 Палили, вішали, топили,

Гадали смертною я стану,

Не раз мене в тілах  губили,

Та знову я з вогню повстану.

Мінялись звичаї й епохи,

Та не змінилась їхня сутність

Хоча й приходили пророки,

Й висміювали всю абсурдність.

І вчителів вам посилали,

Щоб вас вели і щоб учили

Найкращих просто ви вбивали,

А других голодом морили.

Нам всім казали, що ці стіни

Не можна силою зламати,

Що будувалось довго й зміни

Нам залишається чекати.

Та ми, одвіку нетерплячі,

Носились в вічності даремно,

То ж попросились ми навчати,

Вченням доступним і буденним.

І ми  прийшли напоготові,

До боротьби й нерозуміння.

Спустились перші віатори,

Щоб спробувати своє вміння.

Тоді то все і почалося…

Гоніння, страти і тортури,

Те все від страху повелося,

Що ми зруйнуєм ваші мури.

Ми не просили, не навчали

Ми серед вас як рідні жили,

Та ви немов не пізнавали

І нас по всякому губили.

Та ми приходили удруге,

У третє, в шосте і в десяте,

Дружиною, сестрою, другом,

Щоби хоч якось вас дійняти.

Ненавиділи нас й  любили,

Дарунків наших уникали

Бездушністю ви нас губили,

Не чули нас й не помічали.

Ми не здавались бо до битви,

Що тут велася вже віддавна

Ми загартовані і звиклі

Й до цілі йшли своєї вправно.

Та ви хотіли, щоб мовчали

Щоб з вами ми  не говорили,

У всі часи ви спосіб знали,

І ви по всякому чинили.

Колись кидали ви каміння,

Чи палицями забивали,

Але надбавши з часом вміння,

Знаряддя нові готували.

Ви знали, що вразливе тіло,

Й тому віками будували,

Ваші держави  багатіли,

Під ними ви свій страх ховали.

Нам працювати стало важче,

Бо ви теорії створили,

Те що для тіла – те є краще,

Над іншим ви лише глумились.

І низки доказів збирали,

Про ваше его ненаситне,

Під ним самих себе ховали,

Вели війну кровопролитну.

Тепер хоч ми і говорили,

Із наших слів лише сміялись,

Нас вже не били, не топили,

Тепер по-іншому знущались.

Уклавши на престолі тіло,

Свідомість, розум і поняття,

Ви заперечували сміло,

Придумавши нові закляття.

І все доводили  і знали,

Численні ваші ці науки,

Все глибше ви себе ховали,

І множилися ваші муки.

Себе  поставили в умови,

В котрих ми мусіли теж жити

Не звинувачували  в змовах,

І вільно було говорити.

Концепцій ваших нескінчених,

Заплутались кінці і ниті,

Навіщо хвилювань даремних,

Як ви вгодовані і ситі?

«Чого вам треба? – нас питали. –

Ви невдоволені, хоч вільні.

Все необхідне  ми вам дали

Чого ж вам  треба, божевільні?

Як жити добре ти не  вмієш,

Твої  бажання не практичні

Як про тілесне ти не мрієш,

У колі цім будеш не звичний. 

А як прокинеться в тобі наснага -

"Живи на повну!" без відмови,

Для цього всі матеріальні блага,

Розваги, слава – все напоготові.

І ми лишалися самими, 

А  що найгіршим є для того,

Хто пам’ятає ще Єдине?

Бо ж  навіть смерть для нас нічого.

Певно додому час рушати.

Збирайтесь, любі віатори,

Будемо  вічність коротати,

Залишмо тут щастя і горе.

Там у світах багатомірних

Блаженство та любов безмежні,

І кожному, хто має віру,

Усе одвіку  це належить.

«Та ми не справились з завданням» –

Сказав один  і всі почули.

Бо там де є усіх єднання,

«Твого» й «мого» одвік не було.

«Очі відкрити їм не можем

То що тепер нам тут робити?»
Але й лишати їх не гоже,

Ми й далі будем їх будити.

Будем приходити натхненням,

Любов’ю, гнівом і прозрінням.

Наповнимо їх сьогодення

Й тоді мине їх загрубіння.

І Те, що нас усіх створило

У цьому нам допомагає,

Ми маємо безмежну силу

І ми завжди перемагаєм.

«Нектар любові» виявився трунком

«Нектар любові»  виявився трунком,

Узявши келих я надпила,

Тепер зі смертним поцілунком,

Тече отрута в моїх жилах...

І що було світилом світла,

Любов прекрасна і безмежна,

У серці, що моїм розквітла -

Прийшла розплата їй належна.

В сирім і чорнім підземеллі,

На дні найглибшої безодні,

Танцюють тут чорти веселі,

До болю й відчаю голодні.

Чіпляються ослаблі палці,

За схил слизький: «Повзи нагору!»

Та неприкаяні зухвальці,

Уже стовпились до затору.

"Умри нещасна і нікчемна!

Як легко же тебе дійняти,

Надія й віра – все даремно!

Тобі лишилося конати!"

«О Боже, змилуйся!» благала,

Тягнула руки, серце, душу

"Я б не любила, якби знала!

Тепер як жити буду й мушу?"

«Убий себе, чого чекаєш?

Невже ще щастя, і любові?

Повір ти їх вже не спізнаєш,

Гроби чекають там  дубові.»

Така велася там розмова,

Чорти вчепились в бідну душу,

Й як не було між ними змови,

То гризлись, мов вовки за тушу.

А світлі янголи небесні,

Прекрасні, горді херувими,

Їх не цікавило  тілесне,

Ані поділ між бісовими.

Вони лише спостерігали:

Чи йде за правилами битва,

Чи біси не перестарались,

Чи не звучала ще молитва.

Та як молитися почала,

Здійнялись бідні херувими,

Вона до Бога підіймалась,

Тепер була уже над ними.

Вона згорьована й нещасна,

Постала враз перед Всевишнім..

Тепер любима і прекрасна,

Засяяла сяйвом колишнім.

***

Розбите серце не болить,
Воно мов пустка гола й чорна,
Вже почуттями не бурлить,
Як море тихе після шторму

***
Мені приснилося, що я живу,
Покинута, нещасна, нелюбима,
Занурена в свідомості імлу,
Зачинена за сімома дверима.

****
Не дай мені помилитися,
Над прірвою оступитися,
Не дай цій любові пропасти,
Тримай, не давай мені впасти!

Мені шкода моєї радості

Мені шкода моєї радості,

Скажи, що стало з нею?

У безнастанній безвідрадності,

Зів’яли ніжні орхідеї...

Душа ширяла, там де зорі,

Впивалась і розкошувала.

Тепер сидить в пустій коморі,

Багач котрого обікрали.

Життя немов пекельна мука:

По колу відчай, біль, виснага

Шалена лють, чорна розпука,

Зневіра, ненависть, зневага.

Привиділась любов безмежна,

Як тінь, як марево –  знущання.

І  божевільна  та залежна,

Від кіл одвічного страждання.

За нескінченими метаннями,

Гарячі сльози змінить тупість,

І за останніми розчаруваннями,

Настане втома і байдужість.

 07-11-2014

Подивись, як затяглося небо

Подивись, як затяглося небо,

Сірі хмари блакить сховали,

Дні за днями ідуть мов в’язні,

Що любові й тепла не знали.

Хай би вітер здійнявся сильний,

Налетів і поніс далеко,

Всі жалі і страхи одвічні,

Й знову стало на серці легко.

Темно, сиро, пусто і зимно.

Заступили собою хмари,

Заховали світило світу,

Полишивши тіні примари.

Та говорять, що десь за ними,

Сонце в всій повноті сіяє,

А душа мов в імлу пірнула,

Поміж мороку все блукає…

Розступіться вже, розійдіться!

Дайте в небо мені злетіти!

Враз збагнула, що є тим сонцем,

Котре здатне світ освітити…

                       

Коли всі намагання марні

Коли всі намагання марні

Сягнуть вже свого апогею,

Я розчарована, бездарна,

Звернусь до сутності своєї,

І нескінченої безмірної любові

Висот сягнувши,  Единим стану…

Та поки  ще сплю сном глибоким,

І прокидатися не стану.

31-10-2014

Я не любила досі ще

Я не любила досі ще

В нестямі лиш шепочу,

А близиться все осінь…

О Боже, милий, Боже мій,

Я не любила досі!

Я прийшла сюди, щоби жити!

Впиватись жадібно,  любити!

Безстрашно стрибнути,

Розкинувши руки широко,

Летіти високо, пірнати глибоко!

Я цілу ніч не спала

Я цілу ніч не спала,

Знов плакала, благала:

«За що? Чому? Навіщо?» –

Лиш тиша лиховісна.

У грудях пустка тисне:

«Губила ненавмисне…»

Дар Твій змарнувала,

Цвіт білий розтоптала…

«О, Боже присягаюсь!

Спокутую і каюсь!»

Та де оте прощення,

Твоє благословення?

Подай же мені руку

Чи припини цю муку…

«Я пробудилась, вільна!...»

Виходить – божевільна…

Як сумніви катують,

Мур заново мурують,

Зневірою приходять,

До відчаю доводять...

Програла я ту битву,

Кінця котрій не видно,

Знов переміг лукавий.

Не сяє наша слава...

Позбудусь хай усього,

Не позбавляй одного –

Любові лиш Твоєї,

Бо я ніщо без неї…          

Вона надто багато плакала

Вона надто багато плакала,

Хоч приходив Я і втішав її.

Та вона Мене, мов не бачила,

І стражданням  тяглися дні.

Почуттями тяжкими уражена,

Нестерпними злими амурами,

Пішла   від усіх ображена,

Заховала себе за мурами.

Я приходив до неї заходом,

Розливаючи сяйвом ніжність,

І тоді, забуваючи хто вона,

Приходила до Мене у вічність.

Ми купались в любові, леліючи,

Світи в котрих жили б прегарно

Але  віри твердої не маючи

Мов сновида блукала марно.

Моя дівчинко, прокидайся,

Годі сном сумним Тобі спати,

Лиш Мені одному віддай себе,

Й разом будемо ми  мандрувати.           

                                    26-10-2014

                        

***

Биттям сердець гарячих атомів,

Холодним гордим мерехтінням зір,

Свій світ творив ти спрагло й жадібно

Себе пізнати в нім хотів.

24-10-2014

Я казала тобі: «Смерть пошли мені!»

Я казала тобі: «Смерть пошли мені!»

Ти почув і послав агонію в пітьмі.

Я прийшла сюди радісна й завзята,

А тепер вишу побита й  розіп’ята.

Лиш душу зберегти, хай життя віддати,

Хрест до кінця знести, повзти, тягти, конати.

Який страшний твій світ! А як він формувався –

Зі сліз, болю і бід, він кров’ю омивався.

За що? Чому?  Чого? – «То тільки гра вселенська.

Нема добра і зла, а є лише блаженство.»

Не бачу я того, а бачу лиш наругу,

Над серцем й почуттям, свідомості потугу.

Вона мов птаха та, вже крила поламала,

Розбила дзьоб у кров, роздерла груди й впала…

«Душа – вона жива, вона безсмертна й вічна.

Свідомість – то імла, ховає, що Незвичне.»

Свідомість – то імла? Та іншого не маю,

Хоч все своє життя я інше те шукаю…

Ненавиджу тебе! Може ти й величний,

Жорстокий сильний кат, що губить те, що «звичне».

Емоції, думки, знов стали насідати…

«Навчися тільки ти думками керувати.»

Тіло горить  вогнем, біль  уже нестерпний…

Ти відповідь даси  для чого вся ця жертва?

Чи чуєш ти мене? Свідомість мов у лихоманці

Нема терпіти сил... Ми світу цього бранці.

Конаємо усі, раби страху, не вільні,

Гниємо у тюрмі, без слів, мов божевільні…

«Де світло і любов, де віра і надія?»

Він чорним відчаєм прийшов –  здійснилась Її мрія.

20-10-2014

Він гострі ножі мені в серце встромив

Він гострі ножі мені в серце встромив,

Приходив в хмелю,  а казав, що любив.

Години пусті, роки не прожиті,

О Боже чому, волочусь ще по світі?

Не гояться рани, біль понад нестерпний,

Я й далі ходжу з ножами у серці.

«Зо що? Поможи…Я не маю вже сили!»

В агонії чорній Тебе я просила.

Ось думка одна, за нею вже друга:

«Нікчемна», «Дурна» – над душею наруга.

Шукаю людей: Тепла мені дайте!

Молю, поможіть, ножі витягайте.

Та бачу, що помочі годі шукати,

Зуби зціпивши ножі витягати…

О Боже всесильний! До Тебе звернула,

Та чорна пітьма мені в відповідь була.

Отак і живи, волочись ще по світі,

Мрії пусті, надії  розбиті.

Зів’яла ця квітка, хоч ще не розквітла,

А як же тягла голівку до світла!..

20-10-2014

Сьогодні випав сніг...

Сьогодні випав сніг...

Який прекрасний світ!

Я в тебе біля ніг,

Стелюсь мов білий цвіт…

Огорнутий теплом,

Пухкими пелеринами,

День пахне за вікном

Різдвом і мандаринами.

Як тріпотить душа!

Враз крилами змахнувши –

Злетіла в не-буття,

Додому повернувшись...

24.10.2014

Сяє світло ніжності

Сяє світло ніжності,

Хвилями б'ється об береги,

Океану Вічності,

Не лякайся ближче підійди.

Бачиш, вже світає,

Не бійся, що засліпить тебе.

Той по світу блукає,

Хто одвіку шукає Себе.

Граються в вітрилах,

Мов діти шалені вітри,

Не тримай їх силою

На вільную волю пусти.

Опускайте весла!

Нам додому рушати пора!

Прощавайте сестри,

Довго  поміж вами спала Я!

       

Збагни лиш одне: не розум холодний

Збагни лиш одне: не розум холодний,

Але серце палке здолає безодню.

Ту що з початку часів все творила

Жадала пізнати й Себе розділила.

Прірва між нами відтоді зростає,

Та любов пам’ята й дорогу шукає.

Ти силу забув, що  тебе сотворила,

Хоч Ти породив оцю саму силу.

03-10-2014

І стіни впадуть

І стіни впадуть, і засяє те вічне,

Що завжди зі мною, чуже та незвичне.

Спочатку не чуєш, не бачиш, не знаєш,

А далі нічого  окрім не шукаєш.

Відчай  сумний чи радісний сміх,

Праведність щира чи неправедний гріх,

Ти сам визначав між ними різницю

І цим  будував для себе  в’язницю.

Поглянь, подивись ці стіни уявні,

Зі сну пробудись і побачиш:  примарне

Розтане, мов сон і досягнеш безкарно

Вогню, що палив тебе неустанно,

Що  світ твій творив кожної миті,

А ти лиш тремтів мов билина на вітрі.

Чого ж ти боїшся? Безсмертя жадаєш?

Ти смертним не був, не є, і не станеш.

Ти Вічність, Ти був перш, ніж всесвіт постане

Бо ти є тим тлом на котрому зростає,

Зерно, що породжує цілі плеяди

Світів та часів для своєї розваги.

03-10-2014

Тиша. Пітьма. Ніч. Сама.

Тиша. Пітьма. Ніч. Сама.

Кличе мене й розпинає вона.

Чого ж ти  хочеш, що знов приходиш?

Без тіні жалю зі світу зводиш.

Слова мов рани, крають мов навпіл

І ліжко стало мов терну настил.

Чи ще  чекаю,  як сонце встане

Нею не буду, а ним стану

Відкрию серце, в безодню впаду,

У незбагнене піду й пропаду.

Провалля темне, пітьма привітна…

Її здолає любові  світло.

Променем гострим розріже груди

Випущу смуток. Той не розлюбить

Хто є притулок, блаженство вічне.

Горить  у серці турбота ніжна…

«Чого ти хочеш?» «Стати Тобою,

Навіки злитись, бути  Собою.»

03-10-2014