Чим я стану коли мене не стане

Чим я стану коли мене не стане?

Я стану вітром, що вільно ширятиме в засніжених горах,
Я приноситиму з собою запах весни, запах осені, дух сирої  землі, й пахощі квітів,
Я цвістиму барвистими  садами й опадатиму сухим листям,
Я падатиму краплями дощу, я буду сніжинкою, з замислуватим візеруноком.
Коли я  стану нічим, Я стану всім і море потече моїми венами.

Криниця

Ти нічого давно не писала,

Дні минали бліді та німі

У коморі ти душу сховала

Й стерегти наказала мені.

Говорила: «І так не погано!
Ну, навіщо мені ця "любов"?»
Ти сприймала її як оману

Й не хотіла поранитись знов.

«Бо немає її в цьому світі,

І не буде ніколи  того!»

Так неначе погасло все світло

І ніщо не запалить його.

***

Ти дізналась стару таємницю,

Перейшовши роки і віки,

І копати стала криницю

Десь на схилі стрімкої ріки...

Я дивився на тебе уважно,

На роботу твою клопітку:

Ти копала глибоко й поважно,

Як дитина копає в піску.

І хоч як працювала й старалась,

І часу вже немало  минуло

І давно ти  до дна вже  дісталась,

Та води у криниці не було.

Ти поранила руки і ноги,

Краплі крові всотала земля,

І не було для тебе підмоги,

Ти знесилена впала й злягла.

Потекли, мов струмки, твої сльози,

І наповнили бідну криницю,

Ти збагнула -  не будеш у змозі

Осягнути таку  таємницю.

Ти поранена сіла на схилі,

Хоч і вчили тебе не здаватись,

Та людина пізнати не в силі,

Бо за межі  не може дістатись.

А внизу все несе свої води

Повноводна  й бурхлива ріка,

Задивившись - забула негоди

І пізнати Себе ти змогла.

Ти собі будувала криницю,

Не пізнавши своєї мети:

Не хотіла ти з неї напитись,

Бо достатньо було води.

Ти не знала для чого копала,

І  чому заставляла себе,

Ти забула і знову шукала,

Те, що  завжди було твоє. 

Упанішада

Я знаю, що лежить за межами слів, Те що Реальне.

Я знаю, що стримує від занурення в нескінчений океан – останнє бажання Блаженства.

Я знаю того, хто Безпристрасний та Безстрашний.

Я знаю, що той, хто знає має піти, розчинитися.

«Я досягла?» «Чим я заслужила?» всі ці бажання-страхи чого вони варті?

Останнє бажання Того повинно піти.

Останній страх втратити себе мусить бути переможений усвідомленням,
Бажання і страх – нічого не варті там, куди слова не досягають. 

Світання

У відчаї безмовнім ночі,

Ніхто не кличе вже на ймення,

І виплакані сірі очі,

Що не чекають вже знамення.

Як ми прийшли, ми просто жили,

Хотіли, прагнули, чекали –

Ми розгубили наші сили,

Себе на світ цей проміняли.

Твій страх лишень твоє бажання,

Відлуння, гомін потойбічний,

Тебе він кличе до єднання,

Любові голос  споконвічний.

Твій страх – то мрія незабутня,

Він кликав спраглий та жадав,
Щоб той що є в тобі  присутній
Додому шлях свій подолав.

Твій шепіт щирий – то молитва,

Твої вірші – то гімни славні,

Дивися ця епічна битва,

Тут точиться уже віддавна.

Скажи на що себе міняєш

Заплутавшись в страхах тілесних?

Під ними голову схиляєш,

І забуваєш про небесне.

Забудь себе й свої блукання,

Та пригадай, що ти не  тіло.

Поглянь займається світання,

Іди йому на зустріч сміло. 

Прощення

Є каяття,  нема прощення,

Рвуть спогади ослабле тіло,

Ти кличеш знов його на ймення,
Та все мов стихло й заніміло

Чому приходять знову й знов,

О Боже досить! Хто вони?

Я вже гадала  тут любов,

Та страх знов вирвався з пітьми.

Немов заїжджена платівка,

Що крутиться усе по колу,

Я знаю він лише верхівка,

Лише частина суходолу.

У помилках все потопає,

В жалю і марних сподіваннях,

Гарячий біль мов серце крає,

Й надія мов чиєсь знущання.

Перегоріли нерви струни

Перегоріли нерви струни,

Натягнуті вже до незмоги

Уражені високим струмом.

І де прохати допомоги?

Щось обірвалося навіки.

Мовчить і більше не лунає,

Там, де текли гарячі ріки,

Тепер їх крига накриває.

Десь там попереду чекали,

Любов і щастя небуденні.

Ми йшли із вірою й не знали,

Що намагання ці даремні.

Тепер, спинившись, бачиш поле,

Що вигоріло й почорніло,

Нещасне, бідне тіло й кволе

Уже до битви збайдужіле.

Бо знову ми її програли,

Хоч як ми вірили й старались.

Чи ми колись перемагали?

Чи лиш терпіли й захищались?

Як «я» ніщо, то в чім питання?

Постав тоді його на карту.

Всі наші пристрасті й бажання,

Чого тоді усе це варте?

Якщо світ тінь, чому тоді

Серед тіней усе блукаєш?

Як ціль поставив Ти собі,

То вже забув й не пам’ятаєш.

Скажи одне: як потечуть

У венах ріки й океани,

Коли ці стіни упадуть
Побачим все лиш як оману?

Не те хотіла запитати…

Та знає Він її бажання

Вона лише хотіла знати,

Коли припиняться страждання.

Ти не дивися там де сміх,

Й веселощі усе лунають.

Та й ті, котрі стороняться утіх,

Не всі вони дорогу знають.

Дивись на тих, котрі змогли

Не дивлячись на біль прощати,

Дивись на тих котрі ішли,

Радіти вміли і страждати. 

Немає пророка у своїй вітчизні

Немає пророка у своїй вітчизні,

Щоб ти не пізнав і хотів поділитись,

Не зможуть проте твої рідні і ближні,

Слова ці живі  в своє серце впустити.

Так вже повелось, не марнуй своїх сил,

Живи як і жив, та будь ким ти є,

І як би тебе  такий стан не гнітив,

У себе повір і рости головне.

Настане та мить, коли все, що твоє

Згорить у вогні, мов у битві епічній,

Цей світ у тобі і все, що тут є

Побачиш як гру нескінчену й одвічну.

В серці пітьми

У чорнім відчаї не сяє світло,

Любові, віри і надії,

Тут зимно, пусто, непривітно,

Тут гинуть найсміліші мрії.

Що нам лишилося? Чекати.

В серці пітьми, на дні безодні,

Терпіти мовчки, не благати,

І сліз не лити більше жодних.

І всі твої «любов і щастя»,

Минулися мов і не було…

Якщо вдалось тобі щось вкрасти,

То вже в стократ їх повернули.

«Для чого?» – знати ще жадаєш,

Одвічне марне це питання,

Ти відповідь давно вже маєш –

Даремні щирі намагання.

Ти можеш впасти, можеш встати,

Іти і вірити в що другі

Змогли в тобі колись закласти,

Вони живуть й ти також будеш.

Душі пориви ті натхненні,

Вони тобі не знадобляться,

Згорять вони в вогні буденнім,

І схилиш голову у рабстві.

Ти маєш тіло тож  вдягай,

Годуй його,  шукай розваги

Лиш ним живи, про інше  не питай

Тоді здобудеш ти повагу.

А як відважний ти до боротьби,

Готовий й маєш серце чуйне,

Ти краще тихо там сиди,

Топчи зерно, мов гадину отруйну.

Вони мені кричали: «Відьма!»

Вони мені кричали «Відьма!»

Камінням кидали і били,

Брати мої  і сестри рідні…

І я до них заговорила:

«Як ви засліплені в жадобі,

Не звинувачуйте в тім других.

Як топчете зерно у собі,

Приймете й ви колись наругу.

Все,  що не ваше – вам загроза,

А ви би тільки їли й пили.

Ви загрубілі до незмоги,

Ви в тілі душу погубили.

Горить й у вас одвічна сила,

Нещасні, бідні іудеї,

Ви розіп’яли її й вбили  

Тепер же молитесь на неї.»

Тікай, дитинко, від розправи,

Не нам з тобою їх судити.

Їм  дали волю й дали право,

Самих себе навіть губити.

Моя ти дівчинко нещасна,

Для них ти відьма і блудниця.

Ми знов прийшли сюди дочасно

Безстрашна, мудра мандрівнице.

Віатори

 Палили, вішали, топили,

Гадали смертною я стану,

Не раз мене в тілах  губили,

Та знову я з вогню повстану.

Мінялись звичаї й епохи,

Та не змінилась їхня сутність

Хоча й приходили пророки,

Й висміювали всю абсурдність.

І вчителів вам посилали,

Щоб вас вели і щоб учили

Найкращих просто ви вбивали,

А других голодом морили.

Нам всім казали, що ці стіни

Не можна силою зламати,

Що будувалось довго й зміни

Нам залишається чекати.

Та ми, одвіку нетерплячі,

Носились в вічності даремно,

То ж попросились ми навчати,

Вченням доступним і буденним.

І ми  прийшли напоготові,

До боротьби й нерозуміння.

Спустились перші віатори,

Щоб спробувати своє вміння.

Тоді то все і почалося…

Гоніння, страти і тортури,

Те все від страху повелося,

Що ми зруйнуєм ваші мури.

Ми не просили, не навчали

Ми серед вас як рідні жили,

Та ви немов не пізнавали

І нас по всякому губили.

Та ми приходили удруге,

У третє, в шосте і в десяте,

Дружиною, сестрою, другом,

Щоби хоч якось вас дійняти.

Ненавиділи нас й  любили,

Дарунків наших уникали

Бездушністю ви нас губили,

Не чули нас й не помічали.

Ми не здавались бо до битви,

Що тут велася вже віддавна

Ми загартовані і звиклі

Й до цілі йшли своєї вправно.

Та ви хотіли, щоб мовчали

Щоб з вами ми  не говорили,

У всі часи ви спосіб знали,

І ви по всякому чинили.

Колись кидали ви каміння,

Чи палицями забивали,

Але надбавши з часом вміння,

Знаряддя нові готували.

Ви знали, що вразливе тіло,

Й тому віками будували,

Ваші держави  багатіли,

Під ними ви свій страх ховали.

Нам працювати стало важче,

Бо ви теорії створили,

Те що для тіла – те є краще,

Над іншим ви лише глумились.

І низки доказів збирали,

Про ваше его ненаситне,

Під ним самих себе ховали,

Вели війну кровопролитну.

Тепер хоч ми і говорили,

Із наших слів лише сміялись,

Нас вже не били, не топили,

Тепер по-іншому знущались.

Уклавши на престолі тіло,

Свідомість, розум і поняття,

Ви заперечували сміло,

Придумавши нові закляття.

І все доводили  і знали,

Численні ваші ці науки,

Все глибше ви себе ховали,

І множилися ваші муки.

Себе  поставили в умови,

В котрих ми мусіли теж жити

Не звинувачували  в змовах,

І вільно було говорити.

Концепцій ваших нескінчених,

Заплутались кінці і ниті,

Навіщо хвилювань даремних,

Як ви вгодовані і ситі?

«Чого вам треба? – нас питали. –

Ви невдоволені, хоч вільні.

Все необхідне  ми вам дали

Чого ж вам  треба, божевільні?

Як жити добре ти не  вмієш,

Твої  бажання не практичні

Як про тілесне ти не мрієш,

У колі цім будеш не звичний. 

А як прокинеться в тобі наснага -

"Живи на повну!" без відмови,

Для цього всі матеріальні блага,

Розваги, слава – все напоготові.

І ми лишалися самими, 

А  що найгіршим є для того,

Хто пам’ятає ще Єдине?

Бо ж  навіть смерть для нас нічого.

Певно додому час рушати.

Збирайтесь, любі віатори,

Будемо  вічність коротати,

Залишмо тут щастя і горе.

Там у світах багатомірних

Блаженство та любов безмежні,

І кожному, хто має віру,

Усе одвіку  це належить.

«Та ми не справились з завданням» –

Сказав один  і всі почули.

Бо там де є усіх єднання,

«Твого» й «мого» одвік не було.

«Очі відкрити їм не можем

То що тепер нам тут робити?»
Але й лишати їх не гоже,

Ми й далі будем їх будити.

Будем приходити натхненням,

Любов’ю, гнівом і прозрінням.

Наповнимо їх сьогодення

Й тоді мине їх загрубіння.

І Те, що нас усіх створило

У цьому нам допомагає,

Ми маємо безмежну силу

І ми завжди перемагаєм.

«Нектар любові» виявився трунком

«Нектар любові»  виявився трунком,

Узявши келих я надпила,

Тепер зі смертним поцілунком,

Тече отрута в моїх жилах...

І що було світилом світла,

Любов прекрасна і безмежна,

У серці, що моїм розквітла -

Прийшла розплата їй належна.

В сирім і чорнім підземеллі,

На дні найглибшої безодні,

Танцюють тут чорти веселі,

До болю й відчаю голодні.

Чіпляються ослаблі палці,

За схил слизький: «Повзи нагору!»

Та неприкаяні зухвальці,

Уже стовпились до затору.

"Умри нещасна і нікчемна!

Як легко же тебе дійняти,

Надія й віра – все даремно!

Тобі лишилося конати!"

«О Боже, змилуйся!» благала,

Тягнула руки, серце, душу

"Я б не любила, якби знала!

Тепер як жити буду й мушу?"

«Убий себе, чого чекаєш?

Невже ще щастя, і любові?

Повір ти їх вже не спізнаєш,

Гроби чекають там  дубові.»

Така велася там розмова,

Чорти вчепились в бідну душу,

Й як не було між ними змови,

То гризлись, мов вовки за тушу.

А світлі янголи небесні,

Прекрасні, горді херувими,

Їх не цікавило  тілесне,

Ані поділ між бісовими.

Вони лише спостерігали:

Чи йде за правилами битва,

Чи біси не перестарались,

Чи не звучала ще молитва.

Та як молитися почала,

Здійнялись бідні херувими,

Вона до Бога підіймалась,

Тепер була уже над ними.

Вона згорьована й нещасна,

Постала враз перед Всевишнім..

Тепер любима і прекрасна,

Засяяла сяйвом колишнім.

***

Розбите серце не болить,
Воно мов пустка гола й чорна,
Вже почуттями не бурлить,
Як море тихе після шторму

***
Мені приснилося, що я живу,
Покинута, нещасна, нелюбима,
Занурена в свідомості імлу,
Зачинена за сімома дверима.

****
Не дай мені помилитися,
Над прірвою оступитися,
Не дай цій любові пропасти,
Тримай, не давай мені впасти!

Мені шкода моєї радості

Мені шкода моєї радості,

Скажи, що стало з нею?

У безнастанній безвідрадності,

Зів’яли ніжні орхідеї...

Душа ширяла, там де зорі,

Впивалась і розкошувала.

Тепер сидить в пустій коморі,

Багач котрого обікрали.

Життя немов пекельна мука:

По колу відчай, біль, виснага

Шалена лють, чорна розпука,

Зневіра, ненависть, зневага.

Привиділась любов безмежна,

Як тінь, як марево –  знущання.

І  божевільна  та залежна,

Від кіл одвічного страждання.

За нескінченими метаннями,

Гарячі сльози змінить тупість,

І за останніми розчаруваннями,

Настане втома і байдужість.

 07-11-2014

Подивись, як затяглося небо

Подивись, як затяглося небо,

Сірі хмари блакить сховали,

Дні за днями ідуть мов в’язні,

Що любові й тепла не знали.

Хай би вітер здійнявся сильний,

Налетів і поніс далеко,

Всі жалі і страхи одвічні,

Й знову стало на серці легко.

Темно, сиро, пусто і зимно.

Заступили собою хмари,

Заховали світило світу,

Полишивши тіні примари.

Та говорять, що десь за ними,

Сонце в всій повноті сіяє,

А душа мов в імлу пірнула,

Поміж мороку все блукає…

Розступіться вже, розійдіться!

Дайте в небо мені злетіти!

Враз збагнула, що є тим сонцем,

Котре здатне світ освітити…

                       

Коли всі намагання марні

Коли всі намагання марні

Сягнуть вже свого апогею,

Я розчарована, бездарна,

Звернусь до сутності своєї,

І нескінченої безмірної любові

Висот сягнувши,  Единим стану…

Та поки  ще сплю сном глибоким,

І прокидатися не стану.

31-10-2014

Я не любила досі ще

Я не любила досі ще

В нестямі лиш шепочу,

А близиться все осінь…

О Боже, милий, Боже мій,

Я не любила досі!

Я прийшла сюди, щоби жити!

Впиватись жадібно,  любити!

Безстрашно стрибнути,

Розкинувши руки широко,

Летіти високо, пірнати глибоко!

Я цілу ніч не спала

Я цілу ніч не спала,

Знов плакала, благала:

«За що? Чому? Навіщо?» –

Лиш тиша лиховісна.

У грудях пустка тисне:

«Губила ненавмисне…»

Дар Твій змарнувала,

Цвіт білий розтоптала…

«О, Боже присягаюсь!

Спокутую і каюсь!»

Та де оте прощення,

Твоє благословення?

Подай же мені руку

Чи припини цю муку…

«Я пробудилась, вільна!...»

Виходить – божевільна…

Як сумніви катують,

Мур заново мурують,

Зневірою приходять,

До відчаю доводять...

Програла я ту битву,

Кінця котрій не видно,

Знов переміг лукавий.

Не сяє наша слава...

Позбудусь хай усього,

Не позбавляй одного –

Любові лиш Твоєї,

Бо я ніщо без неї…          

Вона надто багато плакала

Вона надто багато плакала,

Хоч приходив Я і втішав її.

Та вона Мене, мов не бачила,

І стражданням  тяглися дні.

Почуттями тяжкими уражена,

Нестерпними злими амурами,

Пішла   від усіх ображена,

Заховала себе за мурами.

Я приходив до неї заходом,

Розливаючи сяйвом ніжність,

І тоді, забуваючи хто вона,

Приходила до Мене у вічність.

Ми купались в любові, леліючи,

Світи в котрих жили б прегарно

Але  віри твердої не маючи

Мов сновида блукала марно.

Моя дівчинко, прокидайся,

Годі сном сумним Тобі спати,

Лиш Мені одному віддай себе,

Й разом будемо ми  мандрувати.           

                                    26-10-2014

                        

***

Биттям сердець гарячих атомів,

Холодним гордим мерехтінням зір,

Свій світ творив ти спрагло й жадібно

Себе пізнати в нім хотів.

24-10-2014

Я казала тобі: «Смерть пошли мені!»

Я казала тобі: «Смерть пошли мені!»

Ти почув і послав агонію в пітьмі.

Я прийшла сюди радісна й завзята,

А тепер вишу побита й  розіп’ята.

Лиш душу зберегти, хай життя віддати,

Хрест до кінця знести, повзти, тягти, конати.

Який страшний твій світ! А як він формувався –

Зі сліз, болю і бід, він кров’ю омивався.

За що? Чому?  Чого? – «То тільки гра вселенська.

Нема добра і зла, а є лише блаженство.»

Не бачу я того, а бачу лиш наругу,

Над серцем й почуттям, свідомості потугу.

Вона мов птаха та, вже крила поламала,

Розбила дзьоб у кров, роздерла груди й впала…

«Душа – вона жива, вона безсмертна й вічна.

Свідомість – то імла, ховає, що Незвичне.»

Свідомість – то імла? Та іншого не маю,

Хоч все своє життя я інше те шукаю…

Ненавиджу тебе! Може ти й величний,

Жорстокий сильний кат, що губить те, що «звичне».

Емоції, думки, знов стали насідати…

«Навчися тільки ти думками керувати.»

Тіло горить  вогнем, біль  уже нестерпний…

Ти відповідь даси  для чого вся ця жертва?

Чи чуєш ти мене? Свідомість мов у лихоманці

Нема терпіти сил... Ми світу цього бранці.

Конаємо усі, раби страху, не вільні,

Гниємо у тюрмі, без слів, мов божевільні…

«Де світло і любов, де віра і надія?»

Він чорним відчаєм прийшов –  здійснилась Її мрія.

20-10-2014

Він гострі ножі мені в серце встромив

Він гострі ножі мені в серце встромив,

Приходив в хмелю,  а казав, що любив.

Години пусті, роки не прожиті,

О Боже чому, волочусь ще по світі?

Не гояться рани, біль понад нестерпний,

Я й далі ходжу з ножами у серці.

«Зо що? Поможи…Я не маю вже сили!»

В агонії чорній Тебе я просила.

Ось думка одна, за нею вже друга:

«Нікчемна», «Дурна» – над душею наруга.

Шукаю людей: Тепла мені дайте!

Молю, поможіть, ножі витягайте.

Та бачу, що помочі годі шукати,

Зуби зціпивши ножі витягати…

О Боже всесильний! До Тебе звернула,

Та чорна пітьма мені в відповідь була.

Отак і живи, волочись ще по світі,

Мрії пусті, надії  розбиті.

Зів’яла ця квітка, хоч ще не розквітла,

А як же тягла голівку до світла!..

20-10-2014

Сьогодні випав сніг...

Сьогодні випав сніг...

Який прекрасний світ!

Я в тебе біля ніг,

Стелюсь мов білий цвіт…

Огорнутий теплом,

Пухкими пелеринами,

День пахне за вікном

Різдвом і мандаринами.

Як тріпотить душа!

Враз крилами змахнувши –

Злетіла в не-буття,

Додому повернувшись...

24.10.2014

Сяє світло ніжності

Сяє світло ніжності,

Хвилями б'ється об береги,

Океану Вічності,

Не лякайся ближче підійди.

Бачиш, вже світає,

Не бійся, що засліпить тебе.

Той по світу блукає,

Хто одвіку шукає Себе.

Граються в вітрилах,

Мов діти шалені вітри,

Не тримай їх силою

На вільную волю пусти.

Опускайте весла!

Нам додому рушати пора!

Прощавайте сестри,

Довго  поміж вами спала Я!

       

Збагни лиш одне: не розум холодний

Збагни лиш одне: не розум холодний,

Але серце палке здолає безодню.

Ту що з початку часів все творила

Жадала пізнати й Себе розділила.

Прірва між нами відтоді зростає,

Та любов пам’ята й дорогу шукає.

Ти силу забув, що  тебе сотворила,

Хоч Ти породив оцю саму силу.

03-10-2014

І стіни впадуть

І стіни впадуть, і засяє те вічне,

Що завжди зі мною, чуже та незвичне.

Спочатку не чуєш, не бачиш, не знаєш,

А далі нічого  окрім не шукаєш.

Відчай  сумний чи радісний сміх,

Праведність щира чи неправедний гріх,

Ти сам визначав між ними різницю

І цим  будував для себе  в’язницю.

Поглянь, подивись ці стіни уявні,

Зі сну пробудись і побачиш:  примарне

Розтане, мов сон і досягнеш безкарно

Вогню, що палив тебе неустанно,

Що  світ твій творив кожної миті,

А ти лиш тремтів мов билина на вітрі.

Чого ж ти боїшся? Безсмертя жадаєш?

Ти смертним не був, не є, і не станеш.

Ти Вічність, Ти був перш, ніж всесвіт постане

Бо ти є тим тлом на котрому зростає,

Зерно, що породжує цілі плеяди

Світів та часів для своєї розваги.

03-10-2014

Тиша. Пітьма. Ніч. Сама.

Тиша. Пітьма. Ніч. Сама.

Кличе мене й розпинає вона.

Чого ж ти  хочеш, що знов приходиш?

Без тіні жалю зі світу зводиш.

Слова мов рани, крають мов навпіл

І ліжко стало мов терну настил.

Чи ще  чекаю,  як сонце встане

Нею не буду, а ним стану

Відкрию серце, в безодню впаду,

У незбагнене піду й пропаду.

Провалля темне, пітьма привітна…

Її здолає любові  світло.

Променем гострим розріже груди

Випущу смуток. Той не розлюбить

Хто є притулок, блаженство вічне.

Горить  у серці турбота ніжна…

«Чого ти хочеш?» «Стати Тобою,

Навіки злитись, бути  Собою.»

03-10-2014

Вони

Вони катували мене відчаєм,

Випробовували безпросвітністю.

Так, щоб забула ким я є,

Й вже не чула поклику вічності.

І душа моя переповнена,

Образами та стражданнями,

Невимовними й невгамовними

Не просила вже покаяння в них.

Та чи знати могли вічні сутності,

Чи були вони в тім безсилі:

Вгамувати чуття присутності.

На зеленім порожнім схилі.

У траві безтямно лежати,

Згорати в променях західних,

Вічної Його благодаті

Пити-впиватися  радісно.

І вже більше їх не питати,

Не шукати і не знаходити,

Те чого не здатні забрати ви,

Те, що було і завжди в тобі є.

Пригадаєш і прокидаєшся

Розмиваються, тануть стіни,

І коли ти вже намандруєшся

Станеш там собі разом з ними.

10-08-2013

Сльозами, відчаєм ти омиваєшся

Сльозами, відчаєм ти омиваєшся.

Як заболить тебе – тоді ти каєшся.

Смиренний зламаний, просиш спокути,

Як заженеш себе в глухого кута.

Висиш над прірвою, до дна вдивляєшся

«Чого прийшов сюди?» – тоді питаєшся.

Любові жадібний, вже не ховаєшся,

Припавши віддано, спрагло впиваєшся!..

24-07-2013

Viator

Тебе! Тебе! До тебе лину!
Не помічаю часу плину,
Застигла вічність у вікні,
Не усміхається мені.
Пиши, пиши в обхід напруги,
Народиш заново в потугах,
Себе самого, в цьому ж світі
Ти станеш спогадом і міфом,
Й прийдуть по тобі нові діти.
Іди, іди уже без мора,
Шлях проклади для віатора.

Втомився бідний мандрівник,
Ще володіти він не звик,
Не він, вона ним володіє,
Не плаче вже не і радіє,
Його вуста немов німіють.
Понад усе прагне одного:
Кого любив вернути того!

Та де він жив? В котрому світі?
Вже стали спогади тьмяніти,
Що він любив лиш пам’ятає,
Але кого – цього не знає.
Лиш пригадав: той був завзятий,
Лиху його не просто взяти,
Він спраглим був, палким, нестримним,
Себе карав, коли був винним….
То він ішов не знавши мора,
Шлях прокладав для віатора.

***
Любов моя, куди втікаєш?
Саму себе вже не втішаєш.
Вже не турбує, хто ти й де,
Зійшлось, злилось, з’єдналось все.
Себе віддавши, вже без мора,
Ступаєш шляхом віатора.
______
Móra –  лат.  затримка, зволікання, зупинка,
Viator – лат. подорожуючий, мандрівник.

17-07-2013

Любий мій, чи чуєш мене ти?

Любий мій, чи чуєш мене ти?

Кличеш мене, та не можу прийти.

Ти все, ти навколо ти поруч зі мною,

Та я не побачу, не буду з тобою…

І пити лиш тишу до дна…Вже сп’яніла,

Вона непорушна, глуха, й заніміла.

Пробудить лиш плюскіт хвиль невблаганних:

Де ми? Де вони? Хто вона безталанна?

Слова мов пісок прослизають крізь пальці,

Я бачу сліди на канві мов від п’яльців.

Мене вже нема, я лишилась без тіла,

Розтанула, щезла… глуха й заніміла.

Подай мені руку – перейду в інакшість,

Мене благодать вже пронизує наскрізь!

                                                           14-06-2013

Розтанеш, раптом розіллєшся

Розтанеш, раптом розіллєшся,

Впадеш, щоб руки простягнути:

«Коли до мене Ти вернешся,

Коли любові мною бути?»

Зі снів незгаданих фрагменти,

Чого боїшся, те зібрати,

Стихій бурхливих елементи,

Прокинутись, щоб пригадати.

«Моя кохана, що не чула

Цих слів палких уже віками,

Коли зі Мною ти зіллєшся,

Ти станеш всім, ти станеш Нами.»

Серед шляхів котрих немає,

В траві прокласти свою стежку.

«О, любий мій, я так чекала,

Тебе, Тебе! Любов безмежна!»

«Як уві сні почуєш голос,

Впіймавши час, спинивши думку,

Віддам тобі усе належне,

Спочинеш в тіні Мого смутку.»

«Моя любов розправить крила,

І серед тих думок чужинців,

Тебе, Тебе вона впізнає!

І вже не будем поодинці!..»

Прагну

Ви кажете «Прагну», але чого прагнете ви?

Шукаєте слави в людей, Бога забувши.

Ви шукаєте не Бога, а вдоволення лукавому.

Не збагнувши, чим є  ні перше, ні друге.

Над іншими піднестись бажаєте,  не розуміючи,

що не  щастя досягнете, а свого занепаду.

Бажання свої вдовольняєте й кажете «Щасливі»

А як не отримуєте , що хочете, то клянете.

Душу свою губите й   кажете «благословенні».

А на тих, хто душу зберіг говорите «нікчемні».

Які цілі ваші? Що прагне в вас досягти?

Що говорить в вас? Може Бог? Ні. Не досягнете.

Кажете «Істини прагну» та жадаєте ви

заснути сном глибоким й воліли б не прокидатись.

Що робите з тими, хто збудити вас хоче?

Вбиваєте й називаєте божевільними.

Так, вони в Божій волі, та не в вашій.

Кажете «блаженні». Та що є для вас блаженство?

Пусті слова в ваших вустах. Бо ви порожні.

Порожні й пусті ви зсередини й радієте.

Топчете в собі зерно й тому раді.

Чому тішитесь ви? Власній погибелі.

Берег Вічності

Прагну знов на берег Вічності,
Шелест її чути.
Купатись в любові та ніжності,
Безстрашною бути.

Не стань лише легковажною,
Піддавшись омані колліти.
Я прагну до вас переважно,
Щось інше не знаю воліти.

05-05-2013

***

Знов кличуть делекі нас схили,
Оманливі тіні-світи.
Колись ми з тобою там жили,
Та чи пам`ятаєш ще ти?

Колись ми з тобою там були,
Де обрій в прозорій імлі,
Де шлях той, з  котрого звернули
Й лежали в прим'ятій траві.

***

Далекі засніжені схили,

Вкриті імлою світи

Поклик

Хто ти?
Куди ти кличеш мене?

Чую твій голос відколи пам’ятаю себе. 

Хто ти? Куди  кличеш мене? 

Голос ненародженої сутності чи голос самого буття?

Знаю одне – живу для того, щоб прийти на цей поклик.

Чи знайду  шлях? Стільки помилялася, та голос й досі кличе мене. 
То породжує мій світ з нічого, то занурює мене в пітьму.

Чи  я ще є?

Він зливається з іншими голосами, з голосами тих, хто йшов на цей поклик.

Скажи,  що  маю зробити? Віднайти слова, образи, звуки.

Звуки ранять мене, не в змозі прозвучати,  світло й барви завдають мені болю, не в змозі вилитись в цьому світі

Тінь поглинає мене.

–Полум’я свічки перед нескінченим крижаним подихом?

– Ні.

Веди мене, найбільше чого би хотіла.

Гори кличуть мене і пахощі навесні зводять з розуму.

Шелест зеленого листя, шурхіт трави, запах сирої землі, і сонце  торкається небокраю.

Побачити джерело життя, коли воно згасає, перетнути всесвіт,  забути всі назви.
Забути себе. Загубитися. Стати вільною.

Та відпущений мені простір замикається, він геометрично простий, паралельні прямі перетинаються, стіни змикаються наді мною.

Думки стають димом,  чорні слова на білому тлі – так небагато від того, що хочеш сказати.

Мені знайомий голод, і я відчуваю весь холод відпущений мені.

Рай в мені стає пеклом, та в пеклі ворота від раю. Що робити з знанням?

Бавлюся образами. Люблю народжених ними людей, люблю їх світи.

Туди, туди на схили «Таргофа та Арами»

На білий берег чи… під темне склепіння «Аксе Едорти»

Де шукати мені знаки?

Де шукати ключі  від нескінчених замкнених дверей?

Чи знайду артефакти, що зроблять мене мудрішою, сильнішою і терплячішою?

Простягни мені руку. Допоможи  віднайти шлях, що приведе мене.

Чи привідкриєш завісу для мене?

Чи зможу я вхопити цю таємницю? Чи зможу?

2010

4 a.m.

     

На тлі неонового неба перед глухим світанком

Темніє розгалужена застигла вічність

Немов сплетіння всіх нейронів.

Весна приносить їй оману з країв ирейських,

Багато сонця, кисню, вітру, головного болю

Аптекар тут не допоможе.

А те що здатне врятувати 

В кріслах облюблених кінотеатрів,

Де істини зерно підсмажене на маслі

З смаком бекону її наситить,

Спрагу буття втамує вдале поєднання

СО2, цукру й барви  кошенілі.